Сторінки для неіснуючого журналу: Есе про театр.

 

Сторінка 5.

 

Наталія Шевченко.

 

ПАРАДОКС ПРО КРИТИКА

або що важливіше: яйце чи писанка?

 

Перше правило критика, яке я запам’ятала від свого інститутського професора Валентини Ігорівни Заболотної, полягало в наступному: ніколи не приходьте до театру з яйцями у сітці. Це не жарт. Тобто сам факт критика з сіткою, наповненою яйцями, що пробирається у другий ряд партеру. Цю історію пані Валентина розповіла нам, тоді ще театрознавцям-першокурсникам, з бувальщини трудових буднів театрального критика, що розпинається між високим мистецтвом і кухнею свого сімейства. А щодо нежартів іншого порядку, то й у страшному сні я не хотіла б побачити картину, яка могла б статися, враховуючи мій темперамент: себто якби я свого часу не засвоїла цього правила про яйця, а приходила з ними до театру і час від часу підкорялася нестримному бажанню адекватно виразити свої відчуття від представленого на тій чи іншій сцені за допомогою снайперських попадань жовто-білими студенистими пляцочками. Але другим “золотим яйцем”, тобто правилом критика, що я з перемінним успіхом намагалася перейняти від свого професора, вже як безпосередньо життєве й професійне кредо – це миротворство. І один Бог бачить, як це важко – культивувати у собі першовизначальні якості посередництва (а що є театрознавець як не посередник!), а саме – адекватність і миролюбність. На перший погляд здається, що примирити такі протилежні чесноти як адекватність і миролюбність нерідко видається неможливим. Але це трапляється, коли ми просто намагаємося зрозуміти іншого, його світ. І найперше, годилося б цього іншого ПОЧУТИ.

 

Що змусило мене взятися за цей есей? Потреба самоусвідомлення в професії. Потреба розглянутися в цій таки професії. І просто нагадати собі дещо з реалій нашого професійного життя, бо щось ми ті реалії однією кулею мозку усвідомлюємо, а друга – з хибного милосердя до психіки їх відразу з пам’яті стирає. Тобто закортіло критикові в мені видати кожному, даруйте, на яйця. Бо, зрештою, якщо дотримуватися першого золотого правила критицизму адекватності, то дістали вже деякі “цехові писанки” до печінки, а печінка, як і пера, страшна не в гусака, а у “писучої сестробратії”.

 

Ой, казала мені колись пані професор: не пиши, як Гомер, не крути словесами, бо голова від читання твого писання починає боліти тиск піднімається. А я чула і не чула, аж поки сама не допетрала: то велике мистецтво сказати просто і коротко про складні речі. Сказати так, щоб, даруйте, і дурневі було зрозуміло, і розумний не знудився. Вчуся тому мистецтву не навчуся, бо життя, як відомо, коротке, а мистецтво вічне. От знову мене занесло в зайве цитування... забула ще одну пораду наставника: друг мой, Гораций, не говори красиво. Все, все задокументовано, зберігається червоним розписом на чернетках моєї студентської молодості. Були зауваги й радикальніші, але це вже надто провокаційно їх тут наводити, чи як характеристику мене, чи як свідчення того, що й у миротворця інколи можуть здати нерви.  Отака вона наука красного писання. Але дала таки свої плоди, бо довгих речень на півсторінки і хитромудрих заворотів думки в есеї, що ти читаєш, дорогий читачу, майже не трапляється, чи не правда?! (Бац, одне яйко!)

Одне втішає наступні покоління критиків не підведуть. І таки не підводять, бо довгих речень і небезпечних сальто-мортале думки на грані фолу в сучасній театральній журналістиці вже майже не зустрінеш. І де вони, молоді (кхе-кхе), так швидко навчилися стислості й любові до красного слова, що ширяє над усім, включно зі смислом?! Іронізувати зволите? … Але я із професійно набутої биттям і життям миролюбності, спробую загальмувати в собі злет критичного генію, зробити крутий віраж і почати спокійну, щиру розмову.

 

Дуже складно бути добрим критиком. Якийсь оксюморон і гра слів українською мовою (“добрий” як вправний і добросердний). Бо, насправді, ззовні і всередині будь-якої художньої професії домінує сприйняття критика як такого собі “злого карли”, що тільки й чатує гострим “пазурем” свого язика-пера, як би дошкульніше вколоти художника у слабке місце, тобто усюди, бо творча людина – це сама вразливість. В театральному мистецтві саме поняття “театрознавець” і дотепер асоціюється насамперед із критиком-оцінувачем, суддею або лобістом, але аж ніяк не істориком, а тим більше теоретиком, аналітиком і психологом театру. Звісно, що до цього феномену прислужилися століття панування реалістичного або ж псевдореалістичного театру в Україні і, відповідно, блокування розвитку наукової театральної школи з неописовими методологіями театрознавчого аналізу і розвиненим понятійним апаратом, що дозволяє адекватно зчитувати мистецький артефакт. 

Рік-два тому потрапив мені до рук молодіжний номер журналу “Український театр”. Журнал уже тоді, що називається, дихав на ладан, отже і впорснули конаючому адреналін молодої крові. Здається, саме тієї пригоди серце старого й не витримало – почив у Бозі. Переглядаючи матеріали, я тоді ледве стримала себе, щоб не сісти за своєрідного “листа в редакцію” (от до чого можна довести колегу!) чи за своєрідний педагогічний лекторій з цитатами і коментарями, але без прямих посилань на авторів. Початківці ж якось безбожно їх так відразу … в написане. Та й мусили б це робити їхні керівники і редактори врешті-решт. Найлегше – кпинити з безборонного (хоча це ще питання – зараз молоді такі зубатики!!!). Шкода, але я не зберегла ті свої початкові записи-аналіз. А, може, й добре не виставила себе на посміховисько й критичний приціл надмірною емоційністю своїх “редакторських” зауваг. Тепер, згадуючи своє давнє враження від читання студентських опусів, висновую головне: переважна більшість авторів просто не знає предмета того, про що пише. Не знає і не любить. В одному випадку це звичайне затуляння словами порожнечі.  В іншому твердження нерідко подаються з чужого голосу, який так і пробивається іншорідною тональністю думок старшого мистецького покоління. І про що б хто не писав, загалом, одна стилістика описового театрознавства. І це ж тексти молодих! Ніяких тобі пошуків жанру, легких стьобів і ігрових провокацій. Такі старанні учнівські (але не дитячі ж) роботи, позитивно настроєні висловлювання, хоч без надміру професійної жовчі, але і без зацікавленості, без відчутної авторської позиції. В подальшому, на жаль, професійна жовч з’являється, а авторська позиція чомусь ні.

Я не хочу бути критиком, присягаюся, я щосили напинаю повід “огира неситого” Пегаса осудження й розбрату. Бо хто я така, зрештою, щоб учити когось писати! Але взаємопов’язаність невігластва й агресивного хамства як та стилістика в сучасній вітчизняній пресі, що переважає, особливо – в газетярстві, не викликає в мене сумніву. Хибне розуміння демократичних засад преси виливається у вседозволеність редакторів, що для своїх правок переважно керуються гаслом “даходчіва” і “апєтітна” (русизми виникають невипадково, бо бульварна преса в Україні переважно російськомовна). Отже, нічого дивуватися, що кореспонденти вишукують у мистецьких подіях, які вони наче “аналізують”, не “сіль”, а “палене”. Кулінарна термінологія тут доречна, бо на мистецтві, як і на приготуванні їжі, особливо, пригорілої, розуміються всі. Митець – це такий “хлопчик для смаження”, а його творчість не самодостатнє художнє явище, а тренажер для словоблудія. Безумовно, БЕЗ ВИНЯТКІВ НЕМАЄ ПРАВИЛА. Хоча пальців однієї руки вистачить, щоб перерахувати видання і авторів, які не дозволяють собі складати шизофренічні словесні букети з політкоректності і хамства, попси і зверхності. Мабуть, у читача давно склалося враження, що мені десь наступили на болючий мозоль, знайшлась поборниця інтелектуалізму українського театрознавства! Не друкують її, або безбожно правлять, бо писати як слід не вміє! Може, й так. Тобто “наступили” і “поборниця”. Але якось за професію прикро, її, так би мовити, реноме (бац, друге яйко!).

Коли десь на людях обережно “признаєшся”, що театральною наукою займаєшся, тебе м’яко кажучи просто не розуміють. І не тільки мама, проста жінка, але й люди з такими самими, як і у тебе, дипломами. Відразу курс лекцій треба читати. Визнаю, я й сама не втямлю, як це зі мною така халепа сталася наукою займатися за відсутності предмета дослідження, тобто експериментального театру в Україні. Мене інколи помилково називають театральним критиком, за старою звичкою ототожнення в соціальній свідомості нерівновеликих понять “критика” і “театрознавця”. Помилково не тому, що я ніколи не розцінювала себе яко критика, бо театральною журналістикою майже не займалася, а газетярством поготів. Не мій жанр куди ж “гомеру”, навіть після “прокрустового ложа” набутої майстерності більш-менш стислого слова та в газетну колонку... А журналів у нас самі знаєте, а як не знаєте, то скажу не кіт наплакав, а миша насміялася, бігла, хвостиком махнула “бац”... далі за сценарієм...

І що ми після всіх тих “баців” маємо?

 

Дозволю собі висунути радикальну тезу: вища театральна школа в Україні випускає спеціалістів в мистецьку сферу, якої насправді в країні не існує.

Уточнимо. Спеціаліст із дипломом “Актор драматичного театру і кіно”  куди потрапляє після закінчення ВУЗу? Правильно – на телебачення, або в кращому і рідкісному випадку до складу трупи якогось стаціонарного театру, переважно і назавжди у третій (другий) склад. Але, ймовірніше, що наш спеціаліст вирушає в нікуди (тобто в якусь іншу сферу “торгівлі” або в провінційний театр, що нерідко майже одне й те саме, тобто має сумнівне відношення до драми, хіба що – життєвої). “Режисер драматичного театру і кіно” в принципі можна обійтися і без коментарів. Але реноме зобов’язує. По-перше, сучасного українського кіна немає як явища. Ну, два-три фільми навіть за два-три роки це не кінопроцес, а кафкопроцес над вітчизняним кіновиробництвом. По-друге, сучасний український театр ще якось жевріє за рахунок старих кадрів (“сучасний”, “жевріє” і “кадрів” – цілком поетичний ряд), то куди подітися молодому театральному режисеру? Але вони кудись діваються, бо нових імен згадати важко. Режисерські посади в нечисленних стаціонарних театрах, звісно, зайняті світять тільки “прийми”, але й така практика у нас не розповсюджена. Хіба що головний режисер одного ранку з тої ноги встане, але ж він прокидається і наступного, без жодних гарантій “вмєняємості” своїх подальших вчинків і відповідальності за свої випадкові стратегічні рішення, а саме – впустити “молодняк” на свою територію. А говорити про розвинену театральну інфраструктуру в Україні, інші моделі мистецько-організаційного побутування не доводиться. В країні не розвиваються паралельні театральні структури і катастрофічно бракує незалежних від диктату держави театральних територій як інституцій, так і приміщень. В Києві (трьохмільйонній столиці!) немає жодного поліфункціонального театрального простору світового зразка, тобто мистецького центру з цілою системою незалежних проектів, із сценою-трансформером, яка б моделювалася залежно від технічних і стильових вимог вистав і театралізованих дійств. Відсутність розгалуженої інноваційної інфраструктури функціонування сучасного мистецтва, театру зокрема, гальмує розвиток його виробничої, теоретичної і дослідницької території, не стимулює започаткування новітніх мистецьких проектів і навчальних програм тощо, тощо, тощо. На плаву залишаються тільки комерційні проекти, які за своїми цілями належать скоріше до явища економіки, ніж культури.

І нарешті, окремим абзацом – про долю сучасного дипломованого театрознавця. По-перше, для того, щоб писати “про театр і таке інше” до вітчизняної бульварної преси мати вищу театрознавчу освіту зовсім необов’язково, навіть шкідливо. Одні неприємності – “горе з розуму”,  “украдене щастя”, “суєта” і “дім, де розбиваються серця”, особливо, якщо Ви, не доведи Господи, “кассандра”. Що стосується фахової театрознавчої періодики, то можна навести “весь список” з назвами і без евфемічно окреслених діагнозів. Про долю журналу “Український театр” нічого не знаю і, щиро кажучи, знати не хочу, бо читати мені його нудно таким нафталіном тхне, що дихати важко. Вибачте, але це правда. Журнал “Кіно-театр” він і є кінотеатр, бо на його сторінках представлено спочатку “віртуальне” (бо де його побачиш!) мистецьке кіно, а потім – експериментальний театр, котрий в Україні є ще більш віртуальним, а в рубриці “Теорія” за рік може не з’явитися жодної театральної публікації. Тож із фахових театральних видань на всю Україну залишається єдиний часопис “Просценіум” кафедри театрознавства Львівського університету ім. І.Франка. І хоч видається він в нашій галицькій столиці, де театральне життя не таке вже й різноманітне, але на сторінках цього часопису редакція намагається представити весь світовий театр: театральне життя не тільки Львова і Києва, але й інших міст України, зарубіжний театр, критику й історію, тобто потроху заповнити лакуни перекладної і вітчизняної літератури з театральної аналітики, практики, теорії, педагогіки... Хвала їм і шана за таку подвижницьку роботу, але ж чи під силу одному на 50-мілліонну країну журналові, що виходить з перебоями тричі на рік, замінити цілу бібліотечку сучасного ТЕАТРОЛОГА, не побоюсь того слова! Проте, навіщо нашому театрологові та бібліотечка?! Ридма ридати над нею? Бо де те вітчизняне тло “кон-ів” і “текст-ів”, до якого можна докласти світовий кон-текст? У нас світовий контекст створює хіба-що російська дивертисмент-антреприза. ЗВІСНО, Є І ЛІЧЕНІ ВИНЯТКИ! Є і фестивалі (хоча вони дедалі більше стають комерційними, по-нашому комерційними, річ ясна, бо, як козак сам себе не одурить, то яка буде комерція!), трапляються й поодинокі експериментальні постановки (сучасний український експериментальний театр це окрема реквійна тема!), часом знічев’я пишуться Перами Мельпомени розумні і зважливі статті (бац, бац...)... А то б уже зовсім ... було б.

Але, на жаль, продуктивний взаємозв’язок аналітичного поля театральної культури і самої тієї культури відсутній. Де ж подівся засадничий і магічний атрибут театру ДЗЕРКАЛО?! Напруга системи рефлексій, що й активізує розвиток тієї системи до її виповненості. А в українському театрознавстві, виключно описовому, не розвинені не те що синтетичні, навіть аналітичні методики наукової рефлексії. І рецензент, що зустрічається з новим мистецьким явищем, нерідко є просто безпорадним перед ним. А безпорадність викликає злість. Навіть, коли новітній інструментарій досліджень, випадково (яких чудес не буває в нашій любій Вкраїні) у когось і завалявся, то й заржавіє, поки з’явиться нагода його застосувати. Я от написала: наукою займаюся... Та якою наукою!!! Наука це школа, прецедент, аналітичне поле... а я слова вже забуваю, поняття... тільки й годна повторювати як сновида: дискурс, алгоритм, парадиз-гма... гм... От, за есеї взялася. Так і коцаємося яйками на яйка, “писанками” на “писанки”... Христос воскрес, а український театр ще ні. Бо, може, не воскресати йому треба, а народжуватися в черговий, неостанній раз?!

 

Посипаю голову попелом, якщо десь занесло, образила когось...

Єдине виправдання мені ця писанка зроблена свідомо, а яйка хоч і жбурлялися, але все ж поки без “хвамілій”.

                                                                                        

Писалося нелегко й довго. Листопад – грудень 2003 р.