Сторінки для неіснуючого журналу: есе про театр і не тільки.

                                                                                                            

Сторінка 7.

Наталія Шевченко.

                          

Вечорниці приспаної пам’яті.

(Сувій необов’язкових нотаток невипадкового свідка “Вечорниць під “ДАХом”).

 

Текст, мабуть, буде довгим. Як зимове пробудження. Можна, звичайно, накрутити будильника. Якщо вітчизняну “Славу”, то ефект буде приблизно той самий, що свині – хвоста. Дзвінко, весело і ерекційно так, що й мертві встануть. Ой-РА-ой-РА!!! І хоч плач, бо “ще не вмерла Україна”, а слава кличе в бій, тому що хочеться скоріш воскреснуть, а поки не  помреш, то діла не буде…

 

Дивно, я збиралась писати зовсім інше, щось на зразок зимово-елегійних нотаток приспаної свідомості, або заграти на тонкій сопілці безконечний український ноктюрн її чудовного пробудження, а написала чомусь це. Дикість якась пре, навіть крізь тихий сон. Мов ілюстрація страшних пророцтв з шевченкових віршів:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох…

Ох, ох, висновок один – будитись треба раніше і самотужки, поки не запалало і не засмерділо звідусіль розпеченим смальцем … І тоді, може, й картинки реальності встигнемо побачити інші, не Босхенка разом з Гойкою, а відрадніші для ока акварелі і пастель. Пом’якшити РАкурс, тобто “курс нашого українського світила” – це справа наших рук. По суті, смола гравюр страшного суду і олія до кострищ для нас, грішників, теж вимішана персонально нами ж, ну, як тісто для галушок, вушок і вареників.

 

У передмові до свого театрального проекту “…У пошуках втраченого часу…Життя…” спільно з гуртом “Божичі” Влад Троїцький сказав: “Это кажется странным. Я человек русской культуры, не знаю украинского языка, никогда не был в селах и вдруг…”. На дорогах втраченого і знову віднайденого все здається дивним, раптовим і випадковим. І не один пошукач раю пригадає свою дивну історію. Є вона і в мене.

І почну я її приблизно так: “Це видається дивним. Я людина української культури, як недивно, але знаю українську мову, мої батьки родом з села і раптом…”. І раптом їх дитина, що народжується у Києві, ходить в російську школу, бо вона ліпша і ближче до дому, потім здобуває гуманітарну освіту як романо-германський філолог, щоб бути якомога далі від дому, час від часу робить у своєму, майже космополітичному, житті якісь дивні жести… Їх можна назвати жестами спонтанного пробудження національної пам’яті, в умовах, коли це пробудження свідомо майже не провокується і не підтримується ззовні, а зсередини йде з таких глибин непроявленості, що годі шукати його джерела…

 

Українця можна всюди пізнати по очах. В них бездонність болю. Навіть в очах, що підло бігають від самих себе. Ті, хто відважувалися йти нервовою вервицею болю до кінця, теж переходили кордони національностей, але не плазуючи, а свідчили собою про якусь нову породу людей, що вміють літати над проваллями всіляких жахів, бо вони знають ритм переходу, ритм тривання “над”, і цей ритм, який утворює невидимий міст – це досвід перетвореного болю, що зберігається в українській пісні.

 

Дивна історія №1. Пісенна.

За компанію і жид* заспіває.

* Слово “жид” не є зневажливим, так традиційно називають семітів в західній Україні і в Польщі.

 

В цій історії, насправді, історій кілька… і навіть не знаю, як їх до купи пов’язати. Що б і читача не знудити приватними спогадами і самій розібратися у своєму типово-нетиповому, це буде щось на зразок джазу –  такий міський український джаз, який я завжди хотіла б співати, та не судилося поки/вже за багатьох причин.

Музики мене не вчили, так що нот я до пуття не знаю, батьки мої не співали, а живитися, як інші, бабусиними піснями я не могла, бо одна моя бабуся померла, коли я була ще дуже малою, а інша мене не любила. Але обидві вони за життя й не співали. Так сталося. Один дід, за переказами, гарно співав, але лежать його кістки десь під Кьонінзбергом і потому все. Тож, мої пісенні “університети” були, свого роду, сиротинськими і завжди випадковими. А саме: мене примушували ходити до шкільного хору, бо голос був, але я сачкувала, бо співати альтом “лєтітє, голубі, лєтітє” було в облом… потім трапилося мені недовго співати у хорі Ященка – смішно, бо там я рятувалася від нещасного кохання, на виступах стояла серед червоно-чорно-кольорового розмаїття нашого українського жіноцтва, як синя курка – худа, бліда, з довгим рудим волоссям, у спідниці-шотландці і у вишитій синім по білому сорочці, але найкумеднішим було те, що дехто з хору мав мене за жидівку, а у мене, принаймні у трьох поколіннях, немає і краплини неукраїнської крові… потім у театральному інституті я, за збігом різних обставин, грала у дипломній виставі курсу Молостової – була  спеціально запрошена, щоб витягати неголосистих дівчат-акторок, хоча сама вчилася на театрознавчому відділенні… з львівською бандуристкою і співачкою Оксаною Герасименко одного разу сходила до її вчительки зі співу, думала прослухає, щось порадить, а вона тільки сказала: у вас, дитино, не оперний голос, а з “простими” голосами я не працюю (ну, й слава Богу, подумала я)… далі була вистава Вірляни Ткач “Водоспади” за участю Ніни Матвієнко, за моє довге волосся пані Ніна мене постійно називала Роксоланою, але, мабуть, серед українського загалу я завжди виглядаю, як Настя Лісовська серед турків – фізіономія така… потім співала я трохи ірмоси з акторами Львівського театру ім. Курбаса… Але все це нічого не означає – співати я не вмію. Бо голос свій так і не відкрила. А написала це все не тому, що красуюся з дурного дива, а сама не розумію й дотепер: ЧОГО МЕНЕ У ТУ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ ТАК ТЯГНЕ ?!!… Мій пісенний родовід урвався, я хапаю порожнечу, скачу верхівками якихось айсбергів, скочуюсь у холодну воду нелюбові… Ну, немає в моїй пам’яті ні калини під маминою/бабусиною хатою, ні рідного села, бо народилася у місті, і колискових мені мама майже не співала, бо працювала на Орден Трудового Червоного Прапора, і мову українську я самотужки вдосконалювала  у свідомому віці, послуговуючись опанованою раніше методологією вивчення іноземної мови, а батьки мої рідною їм мовою знову почали говорити, може, саме завдяки мені, а не навпаки… Отакий мій волошковий блюз.

І що маю з тим робити! Співати їй все хочеться! Що це – рудимент якійсь у кожного українця, що ніяк не можу його позбутися, чи якась прадавня, незнищима звукова “мантра”, якій я поки не можу дати відповідної собі і часові форми? Зрештою, можна, взагалі, не співати, або ж співати в інших жанрах, але тоді все одно імпульс має йти з джерела, де ти діткнув душею своїх коренів. Патетичний стовбур, сентиментальне віття, цнотливі листочки і різні “овочі-ягоди” з людськими очима – це вже потім, а спочатку – вітер… “Подуй, Господи, Святим духом по землі”……..

У кожної людини, що, бодай, хоч трохи співає, є одна чи кілька улюблених пісень, які хочеться співати у особливі хвилини життя, але, мабуть, не кожен усвідомлює, що є ще одна заповідна пісня, якийсь код, камертон, пісня-загадка, на яку відповідаєш все своє життя. З тих пісень, що я знаю і співаю, є одна, яку я “не знаю і не співаю”, бо маю її в дуже старому записі поганої якості, що й всіх слів не розібрати… Її співає Морхедай Гершман, а називається вона “Микита”. Це пісня-плач двома мовами – українською і івритом, з характерним карпатським музичним супроводом. Закінчується вона такими словами:

… тебе будуть виносити,

тебе будуть закопати,

прийде Ангел

і буде питати,

як тебе звати.

А ти, Микита, Микита,

будеш лежати,

Ой, не будеш знати, як отвічати…

 

Листопад 2004 року.