ВЕЧОРНИЦІ ПІД ДАХом.

Постановка питання. Діалог Наталії Шевченко з Владиславом Троїцьким,


В.Т. Моя зустріч з українським фольклором – це окрема історія. Я люблю народний спів і не люблю його. Не люблю переважно за концертність виконання. А от за що люблю і намагався з’ясувати, створюючи вистави  “…у пошуках втраченого часу… Життя…” разом з  гуртом “Божичі” і “Кам’яне коло” з “Древом”. Вистава з “Божичами” – це хепенінг з сільського життя, в якому тільки згодом з’явилася драматургічна історія. Робота з “Древом” від початку велася довкола сценарію, тобто лібрето, запропонованому Євгеном Єфремовим, і за жанром я визначив цю виставу як ФОпера, тобто фольклорна опера. І, якщо за своїм принципом перша вистава це художня “симуляція життя”, тобто спроба уявити “як воно було насправді” і знайти свої сучасні мотивації вчинків для всіх учасників, то друга – це казка, казкова містерія. Доля цих вистав склалася різна. Але мені так хотілося, щоб ця моя фольклорна історія тривала не тільки у формі вистав, але й у можливості для більш широкого кола людей зустрічатися, спілкуватися, співати разом.

Інший імпульс йде від ідеї створення фольклорного фестивалю “Країна мрія”, ініційованого Олегом Скрипкою. Вечорниці – це також і своєрідний полігон ідей та форм для майбутнього пісенного фестивалю. Але не тільки. Окрім етнографічного зрізу вечорниць я вважаю, що цікавим було б відродити і салонну історію. Тобто місце, де міська українська інтелігенція могла б збиратися, відпочивати, спілкуватися, щоб була відповідна музична атмосфера. Так виникло дві лінії, що доповнюють одна одну, підживлюють.

Н.Ш. Але й дві твої вистави різнилися за стилем, навіть внутрішньою енергетикою. “…У пошуках втраченого часу…” – це така суто народна, низова стихія життя і пісні, а “Кам’яне коло” передає досить рафіновану культуру, що коренями сягає барокової естетики, духовної і світської водночас. Етнографічні вечорниці з танцями, піснями, варениками, що відбуваються в Києві на початку ХХІ століття, ще можна собі уявити, хоча у декого з гостей з діаспори “дах поїхав”, коли вони випадково замість нічного клубу опинилися на вечорницях – такий зсув у часопросторі, але… український аристократичний салон – це вже справді казка. По-перше, як тільки українська соціальна еліта “дозрівала” до аристократії, то відразу ставала “польською” чи “російською”. А інтелігенція зазнавала такого ніщивного геноциду, що в цих розривках культурної пам’яті годі собі уявити, як там у них (наприклад, Лисенків, Старицьких, Косачів) було за формою і за суттю – вечірки, дозвілля тощо. Звісно, можна піти у музей, або спробувати провести якусь мистецьку акцію в атмосфері меморіального дому, серед тих речей, портретів, але це все одно буде штучно…

В.Т. Як казав один мій знайомий: “Якщо не інтелігент, то хоч прикидайся, потім звикнеш”. “Удавай, а згодом звикнеш” – це своєрідний хід, коли спиратися у внутрішньому досвідові немає на що. Я хотів би, щоб на наші вечорниці-салон приходила молодь, що формується в нечисленних, українських за духом університетах, Могилянці, наприклад. Щоб сюди могли завітати ті, вибач, рештки української інтелігенції, що збереглась в російськомовному середовищі столиці. Вони зустрічатимуться і створюватимуть ту особливу атмосферу міського елітарного клубу. Я не знаю, щоб у Києві було таке місце, де культурна людина могла б відпочити, послухати музику, поспівати, приходити з дітьми, які змалечку можуть долучатися до живої, високої національної культури. Таких місць немає. Але я певен, якщо наш проект буде жити 2-4 місяці і ми будемо збирати відповідних людей, які можуть акумулювати цю ідею, то ми знайдемо гроші на створення справжнього елітарного українського клубу. І таким чином, актуалізується простір міської української культури в сполученні з етнографічними коренями, зі справжньою автентикою.

Н.Ш. Ситуація складається досить дивна, щоб не сказати провокаційна. “ДАХ”, в силу твоєї особистої історії (бо ти є росіянином, народився в Бурятії і т.д.), є російськомовною театральною територією. Окрім двох фольклорних вистав, всі інші – це російська класика чи російськомовні п’єси КЛІМа – російського режисера і драматурга, який склав свою професійну історію в Росії, хоч народився і виріс в Україні. І саме тут починається броунівський рух активізації україномовної міської культури. Ймовірно, так воно і має бути у Києві – досвід на малій моделі чи що. В столиці українство енергетично розфокусоване і перебуває на правах нацменшини чи “масонської діаспори”. Але чим є ця історія персонально для тебе, яке надзавдання ти перед собою ставиш, відважившись на всю цю авантуру, як кажуть на Галичині.

В.Т. Те, що автором цього проекту є російськомовна людина, і є концептом. Не з позиції епатажу або кон’юнктури, але розуміння, що збереження культури в Україні можливе тільки за умови, якщо почне сильно розвиватися саме україномовна культура, особливо у місті. Якщо і надалі все буде продовжуватися настільки ж неадекватно, як і дотепер, тобто в реальній трагедії знецінення української культури в очах покоління, що підростає, можна припинити в принципі говорити про незалежну українську державу. Тож мені принципово важливо створити на російськомовній мистецькій території елітну україномовну атмосферу. Без мовних і культурних антагонізмів. В суспільстві і так розірвані продуктивні культурні зв’язки, скільки можна собачитися, нас же всіх накриє одна хвиля тотального безкультур’я, що плекається мас-медіа і оточуючим життя.

Вечорниці мають стати місцем, куди люди приходитимуть, щоб піднятися над повсякденністю і профанацією.

Н.Ш. Чи може бути гасло “піднятися над повсякденністю” структуротворчою силою? Як зробити так, щоб українське стало модним, насамперед у молоді?

В.Т.  Якщо зробити якісний україномовний продукт в галузі культури і проведення дозвілля (наприклад, наймодніший україномовний клуб у Києві), то це буде потужним аргументом у молоді, щоб тягнутися туди, мати що запропонувати, бо такий клуб повинен будуватися не за споживацькими принципами, а на альтруїстичних засадах спільної творчості.

Н.Ш. А що українець може запропонувати такого особливого?  Ми так довго перебували в самозабутті чи в кращому випадку – протистоянні культурній анігіляції тут, на Великій Україні, що може вже й не маємо що подарувати світові? Ну, співати добре можемо, якщо не кричимо і не стаємо у патетичні пози… А що ще? Я свідомо спрощую питання, хотілося б віднайти корені самобутності, культурний ресурс України в простих речах і формулюваннях. Піднестися над буденністю, якщо вкладати в це поняття смисл не відірваності від життя, а його перетворення, це фантастично, але що нас всіх, таких різних, об’єднає в тому, не побоюся цього слова, польоті?

В.Т. Точно, що не бетмен Поплавського… Тиражування образа українця, як такого жлоба і придурка, це фінал історії, а не її початок.

Н.Ш. Про Поплавського, тобто “що не треба”, зрозуміло…

В.Т. Це ще питання, що “зрозуміло”. Культурна норма неймовірно занижена в суспільстві, але мене більше цікавить “що треба”. Для мене рафінована українськість – це Миколайчук з його “Вавілоном-ХХ”, Ніна Матвієнко… Але ж не можна  постійно розмахувати однією іконою…

Н.Ш. Припустімо, що ми багато чого і не знаємо. Культурні зв’язки, наприклад, з Західною Україною чи навіть всередині самого Києва існують переважно за рахунок вузьких персональних контактів, а не завдяки розвиненій інформаційній інфраструктурі. Багато що, як і раніше, лежить на полицях і в шухлядах митців, без сподівання бути оприлюдненим в найближчий час – ситуація в мистецькій сфері відома. Втрачається  можливість точного резонансу художніх творів з часопростором. Естетика того, що все ж таки доходить до глядача, читача, нерідко відстає від життя. В такій ситуації питоме “так”, про яке ми говоримо, незрозуміло звідки брати, з повітря чи що… Про реставрацію, стилізацію немає мови, бо бракує надто багато фрагментів. А от спроба нової міфотворчості – це можливий хід. Творити себе такими, якими ми себе хочемо бачити, уявляємо… Хай це ідеалістично, наївно, поетизовано, але…  Можливо, вечорниці і є таким спільним і індивідуальним питанням до самого себе, а не презентація готових відповідей…

В.Т. Мені поки що важко уявити процес свідомого складання нового міфу. Те, що ти придумаєш – одне, а що вийде в результаті – інше. Ти не можеш врахувати все. Ми ставимо питання, але не можемо бути впевнені наперед в абсолютній точності попадання своїх художніх і громадянських “пострілів”. Безсумнівними залишаються тільки етичні норми – треба бути чесним перед Богом і собою, по можливості віддавати… В Україні “вміння віддавати” – одна з самих великих проблем.

Н.Ш. Але ж забирали скільки! Сподіваюся, що ця якість сучасного українця, просто психологічний відкат. Не думаю, що до геноциду і всіх репресій ХХ століття українець в масі своїй був таким хронічним “жмотом” з переляканим поглядом, що тільки й чекає, де його, бідаку, надують…

В.Т. Так ми знову заліземо у політику. Можна багато говорити, чому так сталося, але ж це все одно індульгування.

Н.Ш. Добре. Давай спробуємо свідомо прибрати негатив і подивитися на ситуацію конструктивно…

В.Т. Для того, щоб проект був життєздатним, треба, щоб існувала динамічна команда людей, які його ведуть на засадах спільної творчості, самовіддачі.  Форма салону передбачає, що хтось бере на себе функцію господаря. Це ігрова історія. Господар сам формує простір, як фізичний, так і самої події: домовляється з людьми, визначає коло запрошених, тему спілкування, музичну атмосферу, вигадує розваги для гостей, підбирає частування… Працює команда, але господар міняється кожного разу. Тобто існуватиме своєрідна марка “вечорниць від… такого то”.

Н.Ш. Тоді господарем має бути неабияка людина, вона має розуміти, як створити зустріч людини з людиною, як підібрати запрошених так, щоб відбувся резонанс, може, навіть через провокацію, але не просто “гримуча сумиш”.

В.Т. Це і є високе мистецтво дипломатії, прийому, яке у нас, на жаль, теж не на висоті. Це й принцип проведення рекламної кампанії. Для того, щоб щось стало модним, не потрібно це втовкмачувати всім. І не тому, що це неймовірно дорого, а неефективно. Продуктивніше зібрати кількох харизматичних персон, які визначають політику певних мікроегрегорів у суспільстві, переконати їх у необхідності певного соціокультурного кроку, і справа посунеться з неймовірною швидкістю.  Так, салон, а згодом я сподіваюсь і клуб – це принципово елітна історія. Це система запрошень і рекомендацій. Але це відбір не за майновим чи статусним принципом, а креативним потенціалом.

Н.Ш. Саме час напружити креативний потенціал і все-таки сформулювати більш-менш притомно принципи вечорниць, так я ти їх бачиш…

В.Т. З одного боку, я б не волів щось жорстко формулювати, але спробую:

 

ВЕЧОРНИЦІ –

-         це театралізоване дійство, тобто інтерактивний простір гри;

-         не мають чіткої постановочної схеми, але обумовлені певними правилами  гри, яких дотримуються безпосередні учасники, але котрі легко зчитуються і гостями;

-         поліфонічний простір кількох художніх і смислових зон;

-         орієнтовані не тільки на відпочинок і спілкування, але й на естетичне і соціокультурне висловлювання;

-         творча кухня новітніх мистецьких проектів, а не стилізація певної історичної доби, її естетична реставрація.

 

Одним з завдань вечорниць є актуалізація української музики (романсів, автентики, року, класики, навіть – популярної музики) і її стратегічний вихід в мас-медіальний простір. Це підготовка, накопичення музичного матеріалу, щоб з’явилася якісна МАСОВА українська музична культура і відбувся новий виток в елітарній музиці.

Для театру – це і відновлення зацікавленості українською класичною драматургією і створення передумов для виникнення новітніх текстів для театру, адекватним за стилем сучасним театральним технологіям.

, 

Назад
Перехiд