Шекспір і літаючі люди

( justus.com.ua, Олег Карпинець, 02.11.2007 )

Шекспір і літаючі люди
Автор: Олег Карпинець
02 листопада 2007
У Центрі сучасного мистецтва «Дах» уже кілька років розвивається проект «Україна
містична». Це дітище Влада Троїцького, одного із співвласників мережі магазинів
«Grand Gallery» і успішного бізнесмена, поступово переросло із «готелю мистецтв»
у визнану світом формацію, що збирає аншлаги не лише у крихітному театрі на
Васильківській у Києві, а й під дахом Королівського Театру у Лондоні.
Вистава «Річард ІІІ. Пролог», поставлений у рамках шекспірівського циклу
«України містичної» спочатку дивує радикальністю переосмислення класика, а потім
захоплює по-новому віднайденим змістом.
Історія про безжального деспота, що межі його жорстокості не знав світ,
перетворюється у Троїцького на ланцюжок ритуалів, кожен із яких можна трактувати
по-різному, отримуючи від побаченого більше запитань, ніж моралізаторських
відповідей, звичних для академічного театру. Шекспірівський текст у цій
постановці безслідно зник, натомість привівши артефакти української містики:
солом’яні ляльки, рушники – весільні і просто, хрести і танці, розсічені гарбузи
і довге, ніби назавжди розтягнуте весілля…
Якби розкласти по полицях чинники, що створюють у цій постановці оте підвищене
енергетичне тло, так добре відчуте кожним глядачем, то найвище, найпочесніше у
цій класифікації місце по праву зайняла б музика. Етно-хаус гурт «Даха-Браха»
супроводжує дії акторів фантастичним звуком, що поєднує запальні африканські
ритми й народні українські пісні і примовки – поставлені на музику легенди. І ті
легенди хитаються у повітрі – то майже непомітно і аж надто спокійно, а часом,
коли ритми прискорюються і актори починають один зі своїх божевільних танців,
енергія музики й руху захоплює вас, змушує заплющувати очі і віддаватися
повністю. Це не можна уявити: це атмосфера священного дійства із легким
еротичним присмаком і змішаним ароматом старого дерева та стиглого кавуна.
Вистава цікава також введеною режисером системою образів, що не зрозуміла тим,
хто не знає змісту оригінальної п’єси Шекспіра. У першій половині вистави актори
вдягнуті у великі білі маски і знімають їх після смерті своїх персонажів, коли
стають духами. Найцікавіше – це живі очі, що дивляться з під-тих масок прямо вам
у очі.
Дуже цікаво, сидячи на дерев’яній лавиці над сценою (а у Дахові місця для
глядачів знаходяться на кілька метрів вище за сценічний простір), спостерігати
за реакцією глядачів. Протягом вистави у залі не чутно ні шепоту, ні поруху –
кожен поглинутий сценічним дійством. Кожен пропускає його крізь себе і ділиться
з акторами частиною своєї енергії.
У цьому театрі дуже цікаві актори. Вони молоді й енергійні, хоча кожен із них
водночас по-своєму філософ. Головну роль у «Річарді» грає Дмитро Ярошенко,
двадцятирічний юнак із карими очима, що йому належать слова: «Грати в театрі –
це правильно віддавати і правильно брати. Сцена для мене – це місце, де ти маєш
свободу, якої не маєш у житті, де ти можеш полетіти, або не полетіти. Люди,
напевно, і приходять сюди, щоб подивитися на літаючих людей...» 
             www.justus.com.ua

Олег Карпинець, 02.11.2007

Назад
Перехiд