"Ого! Удати трагіка я зможу..."

( журнал "Контрамарка", Ельвіра Загурська, 01.11.2005 )

 

„Ого! Удати трагіка я зможу...”

   Поціновувачам експериментального посторово-часового мистецтва, мабуть, надовго запамятався „Пролог до „Макбета”, поставлений Владиславом Троїцьким у рамках проекту „Україна містична” рік тому. Але ті з глядачів, які його вже забули (хоча навряд таке можливо), разом із тими, які так і не побачили цього містеріального дійства, нещодавно отримали змогу остаточно збагнути, що таке Шекспір у Центрі Сучсного Мистецтва „ДАХ”, переглянувши одну з найкривавіших трагедій Великого Вільяма „Річард ІІІ”.

   Отже, „прологований” Макбет – під емпіріо-екзистенційні мантри етно-хаос-гурту „ДахаБраха” – плавко перетік у так само „прологованого” Річарда.

   По суті, ця вистава є безкінечним українським весіллям, де у ролі Нареченої виступає Смерть (напрошуються на аналогію „Криваве весілля” Ф. Г. Лорки, „Македонське криваве весілля” В. Чорнодрильського та безліч інших „невеселих свят”, які, згідно з менталітетом кожного окремого народу, справляє світова драматургія).

   Шекспірівський Річард – захланний до влади політично заангажований маніяк, з-під „пера” якого котились голови усіх, хто стояв на його дорозі  (цікаво, що в ролі таких „голів” у висатві виступає кавун, свіжі пахощі якого навівають ностальгію за літом). „Наш” Річард – це гра на рівних ката та його жертв (до речі, катів тут грають три молодих актриси); це умовність, яку або сприймаєш одразу, або не сприймаєш взагалі; це барвиста пластична палітра, де  5 дій п’єси „втиснуті” у 45 хвилин вистави; це самозаглиблення – аж до архетипів грецької трагедії (бо „ДахаБраха” не просто створює музичне тло, а є звуково активною дійовою особою – хором, як „у стару добру античність”).

   „Річард по-українськи” -  це вишиті рушники, солом’яні ляльки, «Йо дзьоб-дзьобанець, пішла дівка у танець» - і направду красиві та навіть якісь „живі” велетенські білі маски, котрі актори знімають лише по закінченні земного життя свого персонажа, і котрі заворожують просто до дрижаків (Ігор Постолов, що грає Герцога Бекінгема, ламаючи „четверту стіну”, так застигає біля ніг глядачів першого ряду в ту довгу мить, коли йому відрубують голову, тобто щосили б’ють сокирою по кавуну, що від хвилі тієї енергетичної сили, з якою, почасти необачно, граються актори, справді млоїть).

   Тільки музика і танець, пісня і рух. Жодного шекспірівського слова, ніяких тобі „Ого! Удати трагіка я зможу...”, „Нарешті сонце Йорка обернуло Звад наших зиму в літо світлодайне” чи „Амінь!”, що його, за версією драматурга, у фіналі „...мовить Бог”. Лише шалена концентрована енергія.

   І „ДахаБраха” сидить в куточку сцени, наче на печі – зграя домовиків (навіть не просто печі, а „п’єцу”, як кажуть у селах Західної України). Усе – немов у старій казці.

   Недобрій. Але українській.

Ельвіра Загурська.

Ельвіра Загурська, 01.11.2005

Назад
Перехiд