«Хочеш, отже, можеш!»

Український театр, Ірина Зубченко, 28.10.2012 )

Вісті про проведення Фестивалю сучасного мистецтва «Гогольfest–2012» стали приємною і, може, навіть кращою новиною літа. Адже прикро, коли фінансові негаразди та проблеми з приміщеннями (як це траплялося в минулі роки) стають на заваді чудовій ініціативі, яка згуртовує, надихає, провокує... Від самого фестивалю організатори не відмовилися, проте вирішили дещо змінити формат і територію. На всіх афішах, що анонсували «Гогольfest», коротко, але красномовно зазначалося – «своїми силами», а до участі у форумі запрошувалися всі бажаючі, які прагнуть проявити себе, адже цього разу головним, як відзначав Влад Троїцький, ставав не контент, а глядач.

«Гогольfest–2012» зустрічав своїх відвідувачів у порожніх заводських цехах на Видубичах. Хоча для тих, хто пам’ятає ще невідреставровані зали Мистецького арсеналу з вікнами, затягнутими ганчір’ям, оскільки не було ні рам, ні шиб, такі цехи не страшні. Протягом дев’яти днів фестивалю можна було спостерігати, як актори Даху та волонтери координують аудиторію, переносять декорації, прибирають територію заводу, роблять всю ту роботу, яку творчою аж ніяк не назвеш, живучи майже по Станіславському: сьогодні ти Гамлет, а завтра статист.

У наш час, коли театр (а якщо брати ширше – мистецтво), як влучно сказав на своєму майстер-класі режисер та актор Олег Ліпцин, є небажаною дитиною держави, важливо, що тут ще живуть і працюють небайдужі до цієї «дитини » люди. Як, приміром, Влад Троїцький, який силою свого ентузіазму таки не дав і цей рік закінчити без фестивалю сучасного мистецтва, розглядаючи «Гогол ьfest» як територію мистецької свободи, а театр – як місце некатастрофічної свідомості. Воно має дати людині надію і переконання, що попри зовнішні фактори життя, вона будує своє теперішнє і майбутнє сама. Це закликом лунало з вуст героя вистави В. Троїцького «Школа нетеатрального мистецтва»: «Хочеш, отже, можеш!»

На жаль, цей лозунг так і не став девізом молодих театральних режисерів, які цього року представляли на «Гогол ьfestі» свої вистави. Очевидно одне: у молодих людей є велика любов до театру і бажання бути на сцені, проте на даному етапі не вистачило майстерності, вміння та досвіду. Загалом, з кожною новою виставою «off-програми» складалося враження, що знаходишся не на фестивалі, а на перегляді учбових, аматорських театральних гуртків, де у постановках як за класичними, так і за сучасними текстами не було відкриття, новизни, болю, а навпаки – багато схематизму, поверховості та надуманості.

Були і приємні винятки. Наприклад, вистава «Пікнік» за п’єсою Ф. Аррабаля у постановці режисера сімферопольського арт-центру «Карман» Антона Романова. Сюжет цієї відомої абсурдистської п’єси будується на історії про те, як на війну до сина прийшли батьки, щоб влаштувати пікнік, допомогли йому захопити полоненого. Але познайомившись ближче, два хлопці усвідомили, що, хоч вони й вороги, мають багато спільного, хоч би цілком дитячі забавки: один плете червоних чоловічків, інший – майструє паперові квіти, що їх лишає біля тіл загиблих. Війна у виставі постає в образі вродливої, усміхненої, молодої дівчини (Ю. Уланова). Вона, як дитина, радіє, видуваючи мильні кульки, які у виставі супроводжуються звуками вибухів, і щиро засмучується, коли після її чергової «бульбашкової атаки» герої залишаються живими. А її грубий, інфернальний чоловічий голос, що транслюється у запису, істотно дисонує з її зовнішнім виглядом.

Протягом усієї вистави герої ходять по карті світу, що знаходиться під їхніми ногами, ніби нагадуючи, що всі ми є громадянами не лише конкретної держави. Та беззастережна віра й надія героїв на те, що війну можна припинити, просто відмовившись воювати, теж виявляється абсурдною. Ось вони радіють, що завтра їхні мрії будуть втілені в життя, але в ту ж мить у кожного з них в руках, як знак смерті, опиняється паперова квітка, а на авансцені залишаються лежати хрест-навхрест гвинтівки, на які дівчина-війна покладе червоних плетених чоловічків – з ними вона вже награлася.

Режисер дуже добре відчув час, коли ми знаходимось, якщо, не дай боже, не на порозі війни, то під добрячим пресом маніпуляцій і провокацій, у час, коли нас штучно зіштовхують лобами. Люди часто живуть у полоні ілюзій щодо того, що от завтра точно буде все краще. І не замислюються над питанням, а чи взагалі буде це завтра? Можливо, і сьогодні щось треба зробити? Інший молодий режисер Андрій Іванюк представив на «Гогол ьfestі» виставу «Сім» за п’єсами А. Арто «Кров’яний фонтан» і «Самурай, або Драма почуттів». Під час вистави складалося враження, що дивишся якийсь дивний сон. Головному героєві вистави – Самураю не дають спокою його потаємні бажання. Як зазначав сам Арто, герой починає бачити сон, але він не спить. Режисер на сцені вибудовує цікавий візуальний ряд: Наставник з’являється на ходулях, Королева постійно заливається сміхом і, розтуляючи свої долоні, кидається білим порошком, схожим на борошно, дівчина знімає з гачка і жбурляє об підлогу справжнє биче серце. Всі актори рухаються у виставі за певним ритмічним малюнком, утворюючи місцями якісь ритуальні танки. Безумовно, ця робота для режисера є творчим пошуком, експериментом, але важливо при цьому, що актори, з якими він працював, були свідомі своїх дій, кожний з них чітко знав, чому і навіщо він тут знаходиться, тому така сюрреалістична фантасмагорія виглядала переконливо.

В основній театральній програмі фестивалю глядачі мали нагоду побачити такі вже відомі роботи Владислава Троїцького, як «Едіп. Собача будка» та «Король Лір. Пролог». Також з успіхом пройшла вистава режисера Ігоря Лисова «Достоєвський. Марлен» (Уроки Ан. Васильєва) спільного українсько-російського проекту Нового Драматичного Театру на Печерську та Школи драматичного мистецтва.

Але найочікуванішою подією «Гогол ьfestу», звичайно, були прем’єрні вистави Троїцького «Школа нетеатрального мистецтва» у двох частинах – «День» і «Ніч», які гралися у різний час відповідно до назв – удень і вночі. Драматургічною основою вистав стали уривки з текстів таких авторів, як В. Шекспір, А. Арто, KLIM, Ч. Буковські, Е. Іонеско, Б. Юхананов, М. Чехов, Дж. Стреллер, А. Жолдак. За словами Троїцького, у цих виставах він прагнув, щоб публіка, як театральна, так і нетеатральна замислилася про можливості, що їх може дати театр, розглядаючи цю виставу як міні-енциклопедію, покликану познайомити глядачів з різними моделями театру: ігрового, трагічного, драматичного, атмосферного, візуального, не забуваючи і про те, що театр – це певна подорож, яка проходить у приємній компанії.

Першу частину «Школи...» (День) дійсно дивишся на одному диханні, можливо тому, що питання, які артикулюють герої вистави, кожна людина час від часу ставить собі сама, замислюючись над сенсом життя. Наприклад, одна з героїнь вистави, апатична, стомлена жінка (Д. Бондарєва), яку її чоловік (А. Палатний) переконує у необхідності літати, лежачи у ванні втомлено йому заперечує: «Людині перш за все треба пити, потім їсти, потім філософствувати, а якщо залишиться час, можна і політати».

Ще однією наскрізною темою першої частини була думка про те, що театр – це не просто розвага, а велика відповідальність, і що художник не має потурати смакам публіки, а висловлюватись чесно і безкомпромісно, беручи на себе функцію блазня при королі. В кінці вистави всі актори вивозили на сцену ванни, в яких лежали ляльки у людський розмір, і ставили їх спинами до глядачів, утворюючи таким чином новий перший глядацький ряд зі штучних людей, що наводило на думку: поки в нас буде домінувати пасивна, безініціативна життєва позиція, ми так і будемо обмежуватися задоволенням наших природних потреб, а про польоти будемо мріяти лише уві сні.

У другій частині «Школи...» (Ніч), крім текстів з п’єс Шекспіра, було також багато роздумів про складності акторської професії. «Служіть і помріть на сцені, – казав герой Дмитра Ярошенка, – тільки спершу дайте відповідь на питання: ви переконані, що це ваше служіння і ця ваша смерть на цій сцені принесе радість тим, хто приходить до театру за радістю, сльозами, сміхом, за своїми сльозами, за своїм сміхом, своєю радістю, а не за вашими сльозами, вашими дурними веселощами...»

Цей текст певним чином транслювався і на акторів Даху, які пристрасно промовляли свої монологи з п’єс Шекспіра, за ними було цікаво спостерігати, але емоційно, так, як це було у першій частині «Школи...», їхня гра не хвилювала. А от візуальний ряд вистави був вражаючий: величезний простір заводу буквально світився від вогню: горіли шини, виникали вогняні дороги від підлоги до стелі, актори креслили кола і, знаходячись всередині них, їх підпалювали, що, до речі, сприймалося, як неможливість актора інколи вийти за межі традиції, нагадувало митця, який постійно обмежує себе і знаходиться у безпечній, але примарній зоні комфорту, як Хома у «Вії».

Підсумовуючи побачене, треба сказати, що «Гогол ьfest–2012 [Своїми силами]» пройшов з успіхом. Порадувала сильна музична програма. Абсолютно безкоштовно можна було потрапити на концерти таких знаних музикантів, як М. Ленг Тан, А. Лукошевіче, почути твори Дж. Кейджа у виконанні українських музикантів, послухати твори сучасних українських композиторів. Також у рамках «Гогол ьfesty» відбувалося багато творчих зустрічей, майстер-класів, кінопоказів. Промайнуло сподівання побачити у прокаті і нове хороше українське кіно. Фрагменти фільму Руслана Батицького «Уроки української» дають таку надію, отже після дворічної перерви можна привітати «Гогол ьfest» з поверненням! Вы наверняка сможете быстро снять элитную проститутку в Киеве на профильном интернет-сайте Вип-Попки.

Фото: WALDEMART та Центру просування культури «Свідомо»

Ірина Зубченко, 28.10.2012

Назад
Перехiд