"ДахаБраха". Класичний максималізм

ШО, Записав Вадим Куликов, 30.06.2011 )

Найцінніший український культурний експорт, колектив «ДахаБраха», що поєднує народні мелодії зі світлим майбутнім, багато подорожує. Ми зустрілися з гуртом за день до початку його нового гастрольного кола. Марко Галаневич, власник єдиного чоловічого голосу «ДахаБрахи», відволікаючись від комплектування багажу гурту, погодився поговорити з «ШО» про паралельні виміри до сучасної культури.

 

ШО Куди збираєтесь на цей раз?
— У Францію. Точніше, у Лотарингію. Це земля, за яку завжди Франція боролася з Німеччиною. Мого дідуся молодим хлопцем німці забрали працювати на шахти саме туди. 
З товаришем вони втекли в якесь село німецьке, і одна сім’я їх приютила і не видала фашистам. Дід назвав мені це село і цим людям попросив подякувати, як буде можливість.

 

ШО Чи ми можемо сказати, що сьогодні «ДахаБраха» гастролює на Заході найчастіше з усіх сучасних українських музичних гуртів?
— Статистику ми не ведемо, можливо, ті артисти, що виступають на «Євробаченні» гастролюють більше, не знаю. Але у нас є можливість виступати багато де у Європі й навіть трішки далі. Звичайно, це почесно, і ми відчуваємо не те щоб місію, але можливість зробити щось, аби про твою країну дізнались. Останні меседжи з України не дуже хороші, і для світу вся українська культура — це terra incognita. Потенційно це дуже сильна культурна країна. Було б наївно стверджувати, що українці — найспівочіша нація у світі, однак незаперечним є факт унікальності нашої етнічної культури.

 

ШО Наскільки критично ви ставитесь до себе, коли створюєте нову програму і думаєте над будовою нових пісень?
— Ми працювали з білоруським тріо Port Mone, яке відсікає від себе ті ідеї, які їм нагадують про твори інших музикантів. «ДахаБраха» намагається не обмежувати себе, усвідомлюючи, що ми живемо в постпостпост… світі. У білорусів сильна позиція, але наш шлях інакший, на ньому ми маємо комбінувати, запозичувати, синтезувати, вбирати в себе якнайбільше з усього розмаїття музичного світу. Це наш метод, з якого виростає наш стиль. Нібито це звучить дуже просто, проте «ДахаБраха» має базу фольклору, яку по всіх регіонах України збирали наші дівчата, їх колеги і викладачі. Саме на цьому тлі ми граємо й експериментуємо. Хоча ми не можемо сказати, що українська етнічна традиція завжди буде головною у нашій творчості. Ми не є обличчям України і не можемо представляти всю націю, ми представляємо одну з можливостей існування сучасної музики.

 

ШО Чи думали учасники «ДахаБрахи», коли починали свою діяльність, над тим, що гурт може бути не тільки листівкою з України, але й прикладом для молодих музикантів, які бояться експериментів, тим більше з фолком?
— Дивіться, ідею нашого шляху розвитку придумав Владислав Троїцький, який пробував робити експерименти з українським фольклором. По-перше, то була вистава «В пошуках втраченого життя» з колективом «Божичі», який співає автентичні пісні. По-друге, постановка «Камінне коло» з такими мастодонтами автентичного співу, як «Древо». Але у Троїцького виникали труднощі при роботі з ними, тому що він хотів зміщувати акценти в піснях, аби вони звучали інакше. Наприклад, він казав, що треба виконати фрагмент втричі швидше, або іншими голосами, або під дивний ритм. Цих виконавців можна також назвати науковцями, дослідниками старовинних пісень, і, звісно, з їхнього боку виникала протидія, бо вони хотіли зберегти звучання пісні у тому стані, який є в народі.
Я трішки відійду від основної теми, бо можу розказати, як ми вже з «ДахаБрахою» були на фестивалі в Пермі. Там виступала 18-річна дівчинка з Якутії і зі сцени розповідала, в яких місцях збирала фольклор, яких народностей, а потім заспівала так, що всі присутні прикипіли до неї очима. Бо співала вона, як старенька бабуся, з хрипом, саме так, як почула ці пісні. В мене виникло питання, чи бабуся співала так само, коли була в такому віці? Виходить, що таке виконання схоже не стільки на наслідування, скільки на пародіювання. Чи ми, сучасні люди, можемо зрозуміти, як ті пісні звучали сто чи більше років тому?
Колись у театрі «Дах» почали проводити «Вечорниці», на яких перетиналися різні митці, з’явилися наші дівчата, які не одразу, але погодилися піти цим шляхом експерименту, запропонованим Владом. Взагалі він говорить, що являється не композитором, а «режисером музики», наголошуючи на тому, що потенціал української народної музики не використовується в сучасній культурі.
Я увірвався в цей проект з нуля — тільки в університеті ходив на хор, зовсім трохи співав у школі. Але ще пам’ятаю, як у дитинстві з бабусею ходив у церкву, де, наприклад, чув пісні з плачами, що до сих пір у мене в голові дзвенять. Коли хтось помре, то співали: «Ой, що ж ти нароби…» В кінці не доспівували звук «в», і мене він чомусь дуже турбував.
«ДахаБраха» сама стала об’єктом експерименту. Спочатку ми не думали про результат, чи про те, що зможемо дати поштовх комусь ще. Нам хотілось надати фольклору нову форму, бо сучасні люди не можуть його сприймати адекватно. Я так розумію, що раніше більшість пісень виконувалася в обряді. Наприклад, на весіллі, де ти включений в процес: і ті, що співають, і ті, що слухають — органічні. А зараз на сцену ставлять бабусь, що виглядають як стрункі солдати, і намагаються співати гарно. Крім того, пласт сучасної культури за нашими плечима перетворює народні пісні на відсталу архаїку. Щоб ці традиції не померли, ми мусимо знайти більш актуальну форму для них.

 

ШО Особливо після виходу останнього альбому «Light» здається, що ви з легкістю змогли б записати танцювальний альбом на основі даб-степу, чи створити повністю імпровізаційну програму. Чи має «ДахаБраха» вимальовані кордони у творчості?
— Єдина межа, яку ми не перетнемо, — це наш смак, що вирощувався протягом довгого часу. Спочатку Владислав Троїцький просив нас слухати різні записи, від пісень ескімосів, до творів Філіпа Гласса. Певним чином смак вирощується, чи випрацьовується в тобі.

 

ШО Минулого року «ДахаБраха» отримала Гран-прі премії ім. Сергія Курьохіна в галузі сучасного мистецтва. Яким чином нам треба трактувати те, що гурт, який вибудовує пісні на етнічному матеріалі, став найактуальнішим серед митців сучасності?
— Мені здається, це величезний успіх всього фольклорного напрямку в музиці. Взагалі сучасна культура рухається одночасно у різні боки. На врученні ми бачили настільки різних номінованих на премію музикантів, які просто не можуть існувати на одній території. Проте ми живемо в паралельному вимірі до «офіційної культури», яку показують по телебаченню. Ми помічаємо один одного, може, тільки на Різдвяні свята, коли нам дзвонять з телебачення для того, щоб запросити нас як фольклорний колектив на участь у зйомках.

 

ШО У цей час, коли пам’ятки нашої країни руйнуються, а на порожніх місцях ми не бачимо ні економічного, ні політичного, ні культурного прогресу, що ми можемо вдіяти?
— Залежить від того, хто такі «ми». Музиканти або можуть працювати у своєму річищі, або братися за лопати. Куди рухається влада і яку вона бачить перспективу, я взагалі не розумію. Мені здається, що їй не вистачає амбіцій.

записав Вадим Куликов

Записав Вадим Куликов, 30.06.2011

Назад
Перехiд