Танок життя, пристрасті і смерті

( журнал "Контрамарка", Мирослава Хоткевич, 01.05.2005 )

Танок життя, пристрасті  і смерті

 Центр сучасного мистецтва „ДАХ”, відомий у народі як театр експериментальний, звик дивувати свого глядача. По-перше – „вішалкою” (як сказав би Станіславський), де залишається не тільки верхній одяг, але й взуття: здебільшого чорне і запилене, воно змінюється на веселі різнокольорові мокасини, пухнасті капці із квіточками або ж з очима і вушками. І вся ця різнобарвна хвиля прямує до „дивного по-друге” – затишної вітальні із диванами, пледами у клітинку, фотографіями з вистав, антикварними елементами інтерєру, живими зеленими папугами, великими черепахами і квітами.

   По-третє, незвичними є і назви вистав, і самі вистави. Так і зараз: відвідувачі театру, відірвавшись від „зеленого кутка” вітальні і щільно притулившись одне до одного на деревяних лавах, мають побачити „Майже виставу майже за Піранделло, або Танець смерті”.

... Очі поволі звикають до темряви, розрідженої плямами свічок. Рухомий фрагмент білої стіни із асиметричним вікном... Тепер за чорним піаніно поступово перетворює легку мелодію на нотний стогін, який вибухає шаленим сопрано. І починається чорно-біло-червоний танок смерті, життя і пристрасті.

   Навіщо людина живе, коли знає, що помре? У чому сенс такого життя? Чи має людина волю і мудрість? Або ж вона – просто самиця чи самець, якими легко оволодівають божевільні пристрасті?

   Ці одвічні, риторичні, знесилюючі запитання набувають трагедійного, відчайдушного, фатального характеру, злітаючи з вуст іще зовсім молодих виконавців. Зображуючи тваринну пристрасть як основу основ, божеволіючи, втрачаючи найдорожче, зазираючи в обличчя смерті, герої вистави ніби відкривають, усвідомлюють жорстокі істини життя. Але молодість, чистота, свіжість, надія акторів немовби протиставляються вчинкам їхніх героїв.

   Крізь ледь помітні промені прожекторів граційно рухаються у часі і просторі спокусливі жінки у чорних і червоних сукнях. Зустрічають мужчин – із темними, майже божевільними поглядами, диким темпераментом. Це – така собі концентрація Італії: п’янкої, спекотної, засмаглої, солоної від моря. Танкам тілесного кохання не буде краю: тонкі ніжки дерев’яних стільців ніби проштрикуватимуть жінок, які простягатимуть до коханців порожні відра, підсвітлені з середини теплими, мерехтливими вогниками, - знак жіночого родючого начала, яке чекає на задоволення, вдоволення і наповнення. Наповнення життєдайною водою з чоловічих рук – надія на зародження нового, кращого життя. Адже саме продовження себе у новій людині є сенсом існування людства. Тому ця червоно-чорна вакханалія і закінчиться народженням дитини з лона матері-нареченої. Біль, гріх, хвороба, смерть знесилюють нас. Але світле народження варте зусиль, і воно вилікує рани.

   Цей спектакль можна сміливо рекомендувати так званим театральним гурманам. Концентрація знаків, символів – звукових, зорових, пластичних – на кожну хвилину вистави величезна. Але ця „перенасиченість” не обтяжує, не уповільнює темп. Навпаки, перетворює виставу на феєрично-демонічне дійство, спостерігаючи яке краще не напружувати свідомість, а просто розслабитися і отримати чорно-біло-червоне естетичне задоволення.

   Тож спробуйте завітати до центру „ДАХ”. Дозвольте здивувати себе. Використайте шанс втекти від сірих буднів і поринути у світ контрастних кольорів, сильних пристрастей і відчайдушних учинків.

Мирослава Хоткевич

Мирослава Хоткевич, 01.05.2005

Назад
Перехiд