‘Відточений мінімалізм, про який мріяв ще Ігор Стравінський в «Свадебке» і «Царі Едіпові», тут поклали на український фольклор, поєднаний із world-music, та так виміряли сенси, форму подачі, акценти, кульмінації і спади, що відірвати очі і вуха від цієї містерії, у хорошому сенсі, неможливо. Цього, знову ж таки, мало: на два екрани, з боків сцени, а часом і на самих акторів і музикантів транслювався відеоарт — теж скупий, точний, такий, що ллє воду на той самий синтетичний театральний млин. А під кінець, коли «всі вже померли» і актори в посмертних масках Гоголя влаштували відчайдушно-сиротливі фольклорні похорони з хрестами в строкатих квіточках, до відео додалося лазерне шоу (...)
Технологізм, плюс середньовічний театр, плюс жива і якісна музика, плюс простий, як життя і смерть символізм спектаклю — рідкісний квартет в наших краях.
(...) у цьому перформансі театр та «етно-хаос» ансамбль досягли тієї пронизливої якості, коли world-music вже більш, ніж «music» і умовний театр більш, ніж театр. Коли, нарешті, Вагнер з його мріями про «синтетичний твір мистецтва» може спати спокійно».
О. Комок: Синтетичний Гоголь Газета "Коммерсантъ-СПБ" № 113