Владислав Троїцький: "Байдужість непродуктивна (Тези про наміри)"

( Інтерв'ю брала Лія Шевченко, 31.10.2006 )

 

Владислав Троїцький.

Байдужість непродуктивна.

(Тези про наміри).

 

Складається враження, ніби в нашій країні немає ідеології, але насправді вона існує і є дуже дієвою. Вона не артикульована в словах, але проявляє себе через ставлення до людини, через той спрощений образ людини, який транслюється через масмедіа. Чи можна відгородитися від тотальної профанації сенсів і цінностей, якою просякнуте наше життя? Інстинкт самозбереження спрацьовує так, що інтелігентна людина починає закриватися у своєму маленькому світі, втрачає довіру до тих, хто поза його межами. Ми всі існуємо у своїх замкнених колах, страждаємо від нестачі кисню, але боїмося відкритості. Всередині – поїдаємо одне одного, як павуки в банці, а діалогу з іншими взагалі немає. Театр – художники – музиканти – література…  – все окремо. Але є набагато більше речей, що нас об’єднує, ніж роз’єднує. Це момент культурного виживання. Але людям дуже складно переступити цей бар’єр розмежування, коли вони не звикли довіряти іншому. Так сталося, що ми більше шукаємо розбіжностей з іншим, ніж те, що нас об’єднує. А треба просто змінити вектор думки, переставити акцент. На що ти звертаєш увагу? На позитив, чи на негатив? Кого я не питаю, всі розуміють, що теперішня ситуація в культурі кризова. Не тільки через те, що твориться на державному рівні, а головне – з середини, в мистецьких колах. Дрібні комьюніті вичерпують себе. Вони займаються самопожиранням. Якщо так продовжуватиметься, ми всі приречені на деградацію. Що робити? Створювати зону культурного дисиденства. Своєрідну масонську ложу культури. І об’єднуватися на якісь конкретні речі. На останньому Салоні постали дві гострі проблеми: незаконної реконструкції Андріївського спуску і театру Дмитра Богомазова. Наприклад, я не дуже розумію доцільність побудови театрального центру на Троєщині, але з точки зору принципу потрібно за це боротися. Бо це прецедент. Ти об’єднуєш зусилля, щоб рятувати цю культурну ситуацію. Для себе я ставлю таке завдання – створення реального культурного контексту. Розмовляти з людьми, намагатися показати їм, що ти готовий до діалогу. Не дивлячись на естетичне – подобається мені це чи ні. Головне, що в нас болить серце за те, що робиться в державі, ми розуміємо, що треба одне одного підтримувати, створювати горизонтальну мережу культурної комунікації, поза державними інституціями. Якщо проаналізувати масмедіальний ресурс кожного суб’єкта культурного простору (письменника, музиканта і т.д.) – у кожного є свій і в разі потреби кожен може його задіяти для загальної справи. І не тільки через мас-медіа, а й через людські, персональні стосунки – створювати якусь територію, яку визначити для себе як територію миру, а не війни.

За час від Помаранчевої революції в суспільстві відбулося звільнення від ілюзій. Через ейфорію революції, розчарування, а потім апатія і байдужість. Всі розумні люди знають, що байдужість – дуже не продуктивний стан. Вона починає тебе, як проказа, роз’їдати. Порятунок від цієї персональної байдужості, тільки в спільних діях.

Хотілося б підняти ще одну актуальну в цьому контексті – тему відповідальності журналістів. Зараз, на жаль, журналісти думають тільки про формат, що є фактично самоцензурою. Є якийсь редактор, що нібито визначає формат/неформат, і журналісти, які мислять тільки категоріями гонорару, вдалося втюхати цю статтю чи ні. І чим вона огидніша, тим вона краще. І вони не дають собі звіту, що таке їхнє, багато в чому, безвідповідальне і непрофесійне відношення до своєї праці безпосередньо стосується долі країни, бо формує, а точніше – спотворює не тільки смаки, але й інформацію.  Журналісти зараз мало освічені, пишуть перебрехуючи, не розуміючи контексту. Здається, є тільки один спосіб призупинити цю навалу дезінформацію і невігластва. Діячі актуальної культури домовляються на рівні компанії людей і вивішують “чорний список” журналістів. Тобто з цими журналістами ми принципово не спілкуємося, не запрошуємо тощо. Бо вони викриті на брехні або на хамстві. Хай вони пишуть що завгодно, але ми заявляємо, що вони поза нашого діалогу. Можливо тоді журналіст відчує, що є суспільство, яке вставляє етичну і професійну планку до їхньої роботи. І дає “чорну мітку”.

Україна знаходиться на зламі цивілізацій. По Дніпру. Російська імперія і Європа. Дві моделі світоустрою. Різні ієрархії цінностей. Що може об’єднувати наших людей, що живуть на сході і на заході, в одній країні, але вихованих на різних цінностях? Немає стрижня, камертону, незрозуміло на кого рівнятися. Цінності повинні вироблятися всередині суспільства. При чому це не можна чим скоріше формалізувати, створювати інституції. Бо відразу з’являється ієрархія. Я думаю, що спочатку варто створити живе силове культурне поле. Це дуже важка робота. Це ж не просто декларація. Це обдзвін людей, підтримання комунікацій. Треба постійно провокувати людей на розмову, на спільні, консолідовані дії. Тоді люди відчують, що ми разом, що ми однієї крові. Тоді можна включати формалістичні принципи – союз, фонд чи інше. Зрозуміло, що простіше об’єднатися довкола чиєїсь біди. Наприклад, обдзвонити своїх журналістів, щоб вони підтримали акцію на Андріївському узвозі або Богомазова. І не варто брати масовістю. Вода камінь точить.

Мої ж найближчі наміри такі: регулярно, раз на місяць – Салон для створення єдиного міжмистецького поля. В “Дасі” зробимо кілька стендів для продажу книг українських видавництв. Будемо брати участь у спільних культурницьких акціях, підтримувати єдине інформаційне поле і виховувати журналістів.

 

31 жовтня 2006 р.

Інтерв'ю брала Лія Шевченко, 31.10.2006

Назад
Перехiд