Наталія Шевченко

 

Монолог 1.

 

                                  Культура: персональна позиція.

 

Для мене безумовно одне: культура - це, насамперед, конкретна людина, її внутрішній світ і повага до ціннісного світу іншого. Для того, щоб відбувся діалог культур, спочатку необхідно спромогтися на власний монолог і промовити його так, щоб інші захотіли його дослухати до кінця, а найголовніше - подарувати вам свій у відповідь.

Які умови взаємопорозуміння? По-перше, ти мусиш мати духовну потребу щось сказати (тут важливе кожне слово). І як не дивно, чим глибше буде твоє проникнення у питання, що тебе хвилює, тим більш зрозумілим ти будеш іншому. На тих глибинах, культура переростає статус персональної і стає культурою народу, нації, людини як такої, тобто людства. А штучне спрощення сенсів і форм їх передачі, навпаки, поглиблюють протистояння.

Тож, почнемо з початку.

 

Монолог.

Про культуру я читала чимало. Не скажу, що прочитане цікавило мене з наукової точки зору, тобто з огляду вивчення методик систематизування і аналізу культурних складових, виникнення і зникнення тієї чи іншої культури тощо. Науковий інтерес виник потім, але, якщо можна так висловитися, до поетичних і містичних прозрінь про сенс культури і її мету. Мене захоплювали і захоплюють думки: Тьяра де Шардена, Реріхів, Вяч. Іванова, Бєрдяєва і Владіміра Соловьйова, Вернадського та Льва Гумільова, Лотмана, Тернера... Але зараз я б не воліла писати реферат з культурології. Я спробую осмислити конкретну людську особистість в конкретному культурному середовищі. А ця конкретна людина - це я, Наталія Шевченко, театрознавець і філолог, а культурне середовище - українське, київське зокрема.

 

Дуже непросто віднестися до себе як до явища. Подивитися на ситуацію якомога об’єктивніше, не загрузаючи у прикрі суб’єктивності, але залишаючи за собою право на персональну позицію людини і митця. І тим самим, можливо, озвучити потреби і устремління цілого творчого покоління. І не тільки.

 

Як багато різних, знаних тоді чи відомих тепер, імен у моєму записнику. З кимсь ми починали разом, у театральному інституті чи на театральному фестивалі Мистецьке Березілля, співпрацювали у мистецьких проектах, просто знайомилися на численних вечірках... Тоді, на початку 90-х, здавалося, що ми існуємо в одному нероздільному творчому потоці, який називали культурне відродження, державотворення, сподівання особистісних звершень. Все шумувало в одному казані, приватне і суспільне, яке на початках становлення нової України майже стовідсотково в наших уявленнях співпадало з державним. Проект, який ми, в 91 році, робили з ініціативи американської режисерки українського походження Вірляни Ткач називався “У світлі”. Цей її новий, вже український,  проект про Леся Курбаса об’єднав тоді багато різного люду: американських акторів різного національного походження зі стартової, нью-йоркської вистави Вірляни “Світло зі сходу”, українських акторів експериментального й академічного театрів, акторів зі сходу і заходу України. Негритянка з Нью-Йорку, що грала у виставі Любов Геккебуш, на Сумській вулиці у Харкові з підручником української мови в руці, питає щось у ошелешених перехожих українською зі страшним американським акцентом. Це була даність тієї пори. І це є питанням чи не розуміли вони її через страшний акцент, чи просто не розуміли рідну мову. А, може, їх вражало те, що їх мову вчить іноземка, а вони цю мову не знають. Але все це захоплювало! Ми - є! Ми пізнавали себе, відображеними в інших. Американка Емі Греппел (її дід емігрував з Одеси) знімала тоді фільм про цей проект і про людей, які його оточували чи які вітали нас у Києві, Харкові і Львові. Тепер вона пише мені, що хоче приїхати і зняти другу частину, про тих, якими ми стали зараз. Де хто, питає. Хто де, відповідаю. І думаю не тільки про колег з того, такого вже далекого проекту, а про багатьох з ким зводила доля у творчій роботі і розвела. Залишився тільки записник з прізвищами і номерами телефонів, які ти навряд чи набиратимеш. Хто - емігрував, хто обслуговує індустрію розваг, кого вже немає, хто, взагалі, не хоче мати справу з театром, а деякі залишилися у такому театрі, до якого я не можу ходити з естетичних і етичних причин. Пошукова стихія, розкутість мистецької постави, право на експеримент... - агов!, де ви - лицарі культури, живої субстанції поступу людської свідомості, самосвідомості. Поодинокі, що залишилися, відстоюють свій мистецький світ, свою естетику як останню барикаду. Мистецтво для них стає життєвою етикою, “мирським монастирем”. Що сталося – чи плівка з камери американської режисерки засвічена ще тим “у світлі”, чи показує ніщо, білі плями, порожнечу нашого мистецького сьогодення... І це за 10 років, не війни чи інших соціальних потрясінь, а розбудови нової держави і культури.

 

Може, так воно і відбувається. Старіємо, заспокоюємося, “мудрішаємо”. Розлітаємося кожен по своє і все... Зрештою кожен відповідає за себе.

Емі пише, вишли мені свій коротенький життєпис - я тільки сумно посміхнулася. Коротенько - то буде так: ... . А як трохи роздряпати рани, то вийде наступне. Моя наукова тема з театрознавства стосується сучасних театральних акторських і режисерських технологій - я певний час співпрацювала з режисерами, які так чи інакше виїхали з України чи ідеї яких не були тут адекватно сприйняті – я ще трохи поборсалася за інерцією, потім усвідомила, що займатися наукою за відсутності предмету дослідження неможливо, почала сама щось ставити і трохи грати - пережила професійну і людську кризу, кинула все, поїхала з Києва, біля двох років мешкала у Львові, писала прозу, навіть п’єсу написала разом з Іздриком “з життя клонів”, як висловився про неї пан Єшкілєв, доробляла для чистої совісті авторський збірник з тих “сучасних методологій” і готувала збірник з теоретичних статей московського новітнього режисера Бориса Юхананова і вела щоденник  цієї роботи і своєї еміграції з публічної професії - тепер повернулася до Києва.

Я залишаюся - я так визначила тепер своє творче кредо. Я ніби вийшла з підпілля саморефлексії, з самовигнання з культури, а, може, і з життя. Я розглядаюся навкруги, ніби вперше бачу своє рідне місто, воно змінилося зовні на краще і на гірше, а за суттю - таке ж химерне місто химерної держави.

Що ж, я - емігрантка на власній землі. І не тому, що у рідному місті не чую української мови, яка для мене стала рідною моїм свідомим вибором, а не була такою з народження чи з турбот держави. Хоча, якщо чесно, мені байдуже якою мовою хто говорить, аби не казав дурниць. Бо нерідко таке говорять українською, щоб краще і не чув. Бо проблема набагато глибша, ніж мовна – це культурна дискримінація. Тобто культурні і мистецькі потреби в Україні можуть задовольнити тільки певні прошарки суспільства, тобто переважно ті, що споживають масову культуру. 

 

Можна багато говорити про відсутність того і сього, про мізерну кількість одного чи засилля іншого. Кожен знайде і прикладе свій список того, що йому не вистачає як споживачу чи творцю культури, або що його нестерпно дратує.

Прикладу свій списочок і я.

Так склалося, що я не маю МОГО Києва, внутрішньої топографії СВОЇХ місць відпочинку і зустрічі з іншим, своїм за групою крові... улюбленого, не спаскудженого попсою парку, де зазвичай прогулюєшся, чи затишної кав’ярні, де можеш випити кави, смачно перекусити і погомоніти з приятелем, чи “свого” магазину, де купуєш теплий ще хліб чи булочки до сніданку у привітної продавщиці... Ніби неважливі дрібниці... Хоча ймовірно, що все починається саме з цього – свого малого світу, усталених маршрутів життєвого екстер’єру, чистоти під’їзду, вулиці, гарних фасадів будинків... Ці, тільки на перший погляд прості і необов’язкові речі, викохують нашу душу, наші митецькі запити, живлять наш творчий світ. Бо далі, за життєвим простором розходиться кола життєтворче і мистецьке – те, що ти дивишся на екрані, в музеї, що ти читаєш, в який театр ти ходиш... зрештою, що ти створюєш як митець чи просто фахівець своєї справи... У Києві мені бракує кінозалу, де завжди можна подивитися стару добру класику або сучасне мистецьке кіно... на телеекрані – серйозної кінодокументалістики... бракує театру, куди хочеться приходити ще  і ще, бо вистави живі, вони  розвиваються і змінюються, як  людина... бракує фахового театрального видання, де слово мають не тільки критики, але й практики театру, психологи і філософи мистецтва тощо...  бракує новітнього літературознавчого часопису, розмаїття і глибини сучасної української прози... прикро вражає безликість і штучність сучасної української драматургії... фатально недостатньо українського художнього і наукового перекладу...

Але найголовніше -

МЕНІ БРАКУЄ ТВОРЧОГО ДІАЛОГУ.

 

Безумовно, що культурні запити людини не є однаковими. Чим вище освіченість, багатший душевний і духовний досвід людини, тим більш вибаглива вона до того, що потрапляє у коло її культурного існування, що може наситити її духовно. Проте, вся шкала складників і функцій системи мусить бути наявна і збалансована, чи то є  людський організм, чи то організм суспільний і культурний. Проценти співвідношень можуть бути різними, але всі щаблі системи повинні бути заповненні. Тобто свого “хліба і видовищ” потребує не тільки “народ”, але й “мистецька еліта”. І тут відразу постає проблема КУЛЬТУРИ СПРИЙНЯТТЯ і МИСТЕЦЬКОЇ ОСВІЧЕНОСТІ.

 

Як розібратися в пістрявому потоці сучасної культурної анархії? В Україні ж культурна інфраструктура не згармонізована і не є повною. Певні ланки структури не функціонують, а натомість заповнені системою підмін, де профане видається за елітарне, а елітарне підчас подається у незвичній формі тощо. Як адекватно сприймати рухливе співвідношення традиції і експерименту в мистецтві і культурі? Як розвивати новітні форми фінансування культури? Які відповідальності за стан культури має взяти на себе держава? Як посилити правову культуру, захищеність АВТОРА в Україні? Питань багато, але де вони ВИРІШУЮТЬСЯ? Де обговорюються?

Це все є питання ВІДКРИТОЇ ІНФОРМАЦІЇ і ВСЕБІЧНОГО АНАЛІЗУ.

 

Є такий вираз: зло перемагає тим, що ніби його не існує. Не те зло, з яким ми стикаємося щоденно, що називається, на побутово-психологічному рівні. А більш тонкого порядку. Зло як нерозрізненість. Втрата духовних і етичних орієнтирів, нечіткість естетичних критеріїв. Українська культура, що розвивається дискретно, постійними “відродженнями” і квантовими скачками над розривами свого поступу, приречена на постійне віднаходження “п’ятого колеса” в культурі сприйняття художнього явища, в аналітичному осмисленні його самодостатнього місця в світовому і вітчизняному контексті.  Виростає вже не одне покоління з настільки розмитою ієрархією культурних і естетичних цінностей, що нерідко це нагадує сумно відому ситуацію дикунів, які за скельця віддають культові золоті предмети.

Зрештою, що є “високе” і “низьке” в культурі, “мейнстрімне” і “маргінальне”? Наприклад, “мистецьке кіно” існує зараз в цілому світі на периферії, але це не означає, що воно “неякісне”, а масова продукція, що заполонила майже весь культурний простір є “високою” культурою, бо її всюди рекламують і “народ на неї ходить”. Такий же “нез’ясований” стан речей є і з традицією. Що є традиція - тільки форма, чи могутній характерний імпульс проявлення, що притаманний кожній окремій нації? І т.д.

 

Культура - це жива система, що розвивається, а не тільки консервує здобутки. Це багатоскладова самоорганізаційна система, яка шляхом внутрішніх саморефлексій здатна породжувати соціокультурні стратегії і визначати пріоритетні акценти розвитку. Вона мусить постійно переосмислювати себе, активізовувати смислоутворююче поле експерименту, арт-провокації нових форм. Бо тільки шляхом творчого пошуку перевіряються наявні культурні ресурси і вибудовуються життєздатні соціокультурні стратегії. І ТЕАТР як мікромодель суспільства і людської самосвідомості, як синтезуюче мистецтво зокрема, займає в культурі засадні позиції, навіть коли відчутно втрачає на сучасності своєї мови, особливо на академічних майданчиках. Магія театру якраз і полягає в його здатності упередження, прозріння у суть явищ, бо висловлюванням театру є і його “мовчання”, тобто нерозвиненість, певних його складових, акцент на  ретроградність мистецьких форм. Коли ми змушені перебувати в культурі в тоталітарній структурі замкнених кіл, то це є незаангажованим “діагнозом” всього суспільства, незалежно від того, яка “культурна програма” проголошується з парламентської трибуни чи подається у чиновницьких звітах. В наш час, якщо мистецьке явище не обумовлене комерційними важелями і цілями, і має силу виникнути, то ніби виникає з вакууму і у вакуум переходить, не дістаючи адекватного собі продовження у фаховому мистецтвознавчому аналізі та інтерактивному творчому діалозі, що разом створюють довкола нього мистецький прецедент. Стилістика бульварної преси, на жаль, виховує переважно “жовтих критиків”, що ганяються за сенсацією сумнівної якості, а не мистецтвознавців, тобто теоретиків та аналітиків мистецтва. І тут брак різнобічних фахових (що не означає тільки вузькоспеціалізованих, але й інтегральних) видань – часописів, альманахів, підручників, монографій, виростає до загальнонаціональної культурної катастрофи. КУЛЬТУРА, ЯКА НЕ МИСЛИТЬ САМА СЕБЕ, ФАКТИЧНО ПРИРЕЧЕНА НА НЕІСНУВАННЯ.

 

Власне, тільки розімкнуті художні структури, що сполучають у собі творчу лабораторію, мистецьке виробництво та освітню систему, друкарню призвані бути тими культурними базами, які можуть активно і продуктивно співпрацювати з соціумом і державою, що розбудовує себе на гуманістичних засадах. Бо, зрештою, що залишається після нас, як не діти і культура.

 

А починається все з творчої особистості.

Ризикну взяти на себе труд означення сучасного митця:

- здатність осмислено висловити себе у своєму часові;

- чути час і мати “свій міф”, тобто творчий  підхід до сакральних джерел культури;

- дар розпізнавання цінностей;

- відкрита свідомість і неманіпулятивні тактики діалогу з іншим;

- вміння оперувати різними тактиками реалізації мистецької стратегії, різними професійними технологіями творчого процесу;

- тяжіння у своїй творчості до новоуніверсальності, що знімає опозиції між сакральним і мирським, центром і маргінезом, структурою і свободою, мовленням і візуальністю тощо, тощо, тощо... запускаючи механізми їх взаємодоповнення і саморозвитку;

-         митець – це людина, яка бере на себе відповідальності.

 

Перечитала написане і подумала: а які відповідальності береш ти, персонально? Щось ти про це нічого не пишеш? Чому не пишу, от, власне, і пишу і збираюся писати далі... треба видати вже готові книжки... продовжити початі і почати нові (одна з них вже давно задумана, скажімо так - про містерію театру)... організувати новий театральний журнал (кажеш, що бракує, то хто ж зробить, як не ти, якщо тобі його бракує), тим більше, що вже планувала один, то хіба наші плани нас відпускають?

 

Культура парадоксально сполучає в собі якості ґрунту, основи і краси тендітного цвітіння, ніби марного, непотрібного, але безкорисливого. Це свято щедрості самовіддачі, це релігія людської душі, той надлишок, який вагітний зерном наступного народження, продовження, вічності...

Про це ніколи не треба забувати,

коли збираєшся будувати.

 

Назад
Перехiд