Інтеграційний проект.

Культура – стратегія життя. ПЕРСОНАЛЬНА ПОЗИЦІЯ.

 

Передумови проекту.

На сьогодні в Україні на державному рівні не розроблена стратегічна програма культури. Відсутня чітко сформульована національна ідея – не ідеологія держави як інституту управління і контролю, а смислоутворююча основа національної ідентичності суспільства. Суспільства відкритого зразка – відкритого не тільки назовні, але й по відношенню до самого себе, в якому заявлені всі складові культурної ієрархії, введені в аналітичне поле творчого взаємообміну, в самоорганізаційний процес встановлення ціннісних пріоритетів. І як результат закритості, ретроградності, маніпулятивності наявних на сьогодні в Україні технологій існування і розвитку культури і мистецтва, духовна якість культури знецінена, не актуалізована душевна складова мистецтва, вповні не розвиваються міждисциплінарні наукові методики культурної саморефлексії. контрольные браслеты Натомість в суспільстві і культурі безжально експлуатуються традиційні, сталі елементи національного космосу, розмиті характеристики високого і низького мистецтва, не розвиваються експериментальні художні зони, не запроваджуються інноваційні форми державної підтримки, координації і структуризації культури, мистецтва і художньої освіти. Єдиною перспективою України в таких соціокультурних умовах є втрата національної ідентичності і державного статусу, бо їх визначає, насамперед, самобутність культури і розвинений рівень громадянського суспільства.

 

нове тисячоліття –  тисячоліття інтеграції і відкритих, самоорганізаційних технологій. Але інтеграція – це не тільки механізм функціонування цивілізації, але й принцип культури. Саме така засаднича якість культури як динамічний синтез всіх складників її багатовекторної внутрішньої ієрархії може забезпечити життєздатність окремої національної культури, її самодостатність і відкритість до продуктивного рівноправного діалогу з іншими культурами. Але здатність до діалогу – це, насамперед, прерогатива сталих культур, укорінених в своїй ідентичності, самобутності. Українській культурі, вкотре, треба робити подвійний крок – самозбереження в сильнодіючому полі поглинання більш розвиненими, нерідко агресивними, цивілізаціями і одночасно – впровадження інноваційних принципів універсальності, художньої самоорганізації складних відкритих процесів культури і суспільства.

 

В Україні ж склалася безпрецедентна ситуація, коли повна неструктурованість (або занепад, вичерпаність старої системи функціонування інституцій культури) не призводить до культурного вибуху, а скоріше до ще більшої цементації уламків старої інфраструктури, з її повною герметичністю і, як наслідок, непритомністю художніх рішень і непідзвітністю фінансових оборотів. Існує вузьке коло “привілейованих” магістралей функціонування культури – така собі дитяча залізнична колія, а весь інший обшир культури залишений напризволяще виживання у дикому полі бездоріжжя. Відсутність стратегічної програми культури, яка б створювала і забезпечувала умови для ініціації, розвитку і збереження культурного потенціалу нації (читай – суверенності держави) тільки ще раз підкреслює неадекватність культурної самосвідомості української нації. Діячі культури, науки і освіти є, на жаль, вже не провідниками духовного і матеріального самоствердження нації, а заложниками внутрішньо застарілих або механічно привнесених ззовні форм презентації і функціонування художньої культури, а також вже існуючих механізмів державного управління культурою. Майбутнє ж покоління – в такій ситуації, взагалі, приречене на культурну анігіляцію!

 

Сучасний стан соціокультурної політики в Україні, вкрай уразливий через її, політики, невизначеність, потребує цілеспрямованих кроків не тільки від чиновників від культури, а також від самих носіїв культури – митців, педагогів і науковців. Але найважливішим на сьогоднішній момент вбачається виявлення персональної чи партійної позиції також і представників ешелону влади і так званого великого бізнесу, які є не тільки людьми, від котрих залежить прийняття тих чи інших законів і контроль за їх виконанням, але й тими, хто є громадянами держави Україна, належить до вітчизняної культурної ойкумени і є, в той чи інший спосіб, “споживачем” мистецтва. Проте, відсутність у переважної більшості можновладців розуміння важливості культури для повноцінного життя окремої людини, для стабілізації всього суспільства і укріплення позицій України у світі наочно демонструє глибоку кризу влади.

 

Так складалася історія, що українська культура завжди розвивалась дискретно. За таких умов, культура в розривах свого поступу не встигає   накопичити достатнє аналітичне поле самоусвідомлення себе, свого характеру, принципів і зберегти напрацьовані форми свого проявлення в соціумі. Адже не випадково, що коментар до артефакту нерідко є набагато об’ємнішим за саме культурне явище. Так діє самозбережувальна функція культури. На жаль, в Україні, навіть при їх жалюгідній кількості, артефактів більше, ніж спроб їх всебічного аналітичного осмислення. А відсутність резонансних кіл взаємообміну ідей, з одного боку, приречують певне мистецьке явище на культурне неіснування чи неадекватність сприйняття, з іншого – не сприяють виникненню нових, бо культурна самосвідомість нації перебуває в стані перманентної летаргії.

Брак діалогічності як ознака сучасного українського соціуму – це ще один з наслідків нерозвиненості в культурі принципів міждисциплінарного спілкування. Власне, стан справ у сфері українського книговидання напряму свідчить про “стратегічний” курс нашої держави на розбудову себе як країни-сателіта. Нація, позбавлена слова, не є нацією.

Артикуляція різних точок зору, різноманітність понятійних систем у висловленні думки – це перший крок на шляху до справжньої демократизації, відкритості суспільства.

Паралельно – необхідно активізувати процес створення і кристалізації нової інфраструктури художньої культури: запроваджувати інтерактивні моделі синтетичних художніх проектів на стику жанрів і видів мистецтв, а також розвивати аналітично-інформаційну підтримку проектів як вкрай необхідну теоретичну базу актуального самоусвідомлення людини в культурі.

 

Українському менталітетові притаманна певний риса внутрішнього сепаратизму, яка безумовно допомагала у виживанні, але не в повноцінному житті, що будується на консолідації всіх складових чинників  соціокультурної самоорганізації окремої нації. В природі існує парадоксальний закон, який полягає в тому, що вироблення і закріплення необхідних популяції навичок припадає на найслабший ланцюг її системи. Тож, схоже, що принципи нового універсалізму мають всі шанси до свого розвитку саме в нації, що найменше до цього універсалізму придатна. Але інтеграційний рух є даність епохи. А це означає, що українській нації є два вибори: або зникнути як культурній одиниці світу, або на межі зусиль зробити квантовий стрибок в свою нову якість.

 

Опис загальної ідеї створення проекту.

Центр сучасного мистецтва “ДАХ” ініціює серію культурологічних заходів, спрямованих на активізацію діалогічного поля в суспільстві про кризовий стан української культури і шляхи його подолання.

 

По-перше, чому така ініціатива виходить з театральної території?

Мистецтво театру в силу своєї внутрішньої синтетичності розвивається за принципом додатковості, динамічного перерозподілу актуальних акцентів своїх естетичних складових, але утримання слабих ланок в нерозривній, органічній цілісності художнього висловлювання за рахунок взаємострахування іншими. Так, і більш самодостатні сегменти театру, такі, наприклад, як театр експериментальний і театр репрезентативний, вступають в складну систему взаємозабезпечення і взаємодіагностики, як в середині театральної території, так виконуючи діагностику культури в цілому. Наприклад, експериментальна зона театру як найбільш динамічна і смисло- і формоутворююча, може за короткий відтинок часу розвинути такі художні технології, що опосередковано живитимуть театр істеблішменту і видовищ протягом наступних десятиліть, а сам надовго згорнути свої дослідження в практиці, але за певну паузу активно проявити свій теоретичний і культурологічний потенціал вже на більш широкому діапазоні культурного ландшафту, прогнозуючи наступні напрямки його соціокультурного розвою.

На сьогодні експериментальний театр в Україні діагностує нагальну потребу рефлексії самоусвідомлення як для практика, так і для аналітика культури і мистецтва в діалозі між собою і з структурами, від яких залежить стратегічний курс української держави як незалежної демократичної країни.  Створення інтерактивного поля діалогу починається, насамперед, з можливості висловитися і бути почутим, з евристики роздумів і презентації практичних проектів всіма дійовими особами культурної і політичної  ієрархії.

 

І)

Одним з таких проектів, що пропонує до здійснення ЦСМ “ДАХ” є створення взаємопов’язаної спільною ідеєю серії АЛЬМАНАХІВ монологів та інтерв’ю відомих політиків, бізнесменів, діячів культури і мистецтва про сучасний стан української культури. Проте, підготовка і оформлення у збірник кожного з Альманахів відбуватиметься за різними принципами.

 

АЛЬМАНАХ №1.  Збірник інтерв’ю з відомими політичними і громадськими діячами, державними урядовцями і бізнесменами.

Підготовчим, але самодостатнім етапом створення цього Альманаху є заохочення засобів масової інформації до реалізації цього проекту і започаткувати цілу серію “перевиборних” інтерв’ю відомих персон українського суспільства про стан української культури і шляхи вирішення кризи ідей. Найвагоміші й цікавіші з них становитимуть основу альманаху і будуть запущені в процес подальшої аналітичної обробки у вигляді різнопланових коментарів до запропонованих текстів. Укладання Альманаху мислиться не за механічним принципом простого упорядкування текстів за алфавітом, а як певний метатекст з розгалуженнями коментарів і внутрішніх монологів спеціально вибраних для такої мети культурологів, політологів, психологів тощо, а також самих журналістів, що братимуть конкретні інтерв’ю. Такий принцип дозволить не тільки представити певну точку зору персон, що складатимуть основний “реєстр” Альманаху, але й відразу запустити їх стратегічні висловлювання у дискусійне аналітичне поле.

Нагальна необхідність ознайомитися з проектами культурної програми партій України продиктована кануном нових президентських виборів в країні 2004 року.

 

АЛЬМАНАХ №2. Збірник монологів провідних і маргінальних діячів культури і мистецтва.

Це Альманах задуманий як інтерактивне поле так званого дилогу. Дилогічна форма висловлювання принципово передбачає попередній монолог і монолог у відповідь, який може бути вибудуваним у вигляді відкритої полеміки до іншої точки зору, периферійних критичних зауваг або ідейної солідарності, а також в жанрі “думок у голос”, асоціацій, апеляцій тощо. Саме така стилістика мовлення, тобто безпосередньо породження свого тексту у випромінюванні думки іншого є найбільш ціннісним. Хоча дилог передбачає можливість і герметичного монологу, принципову безапеляційність до сторонньої думки. Але акцент мовлення встановлюється на персональній, далебі – приватній, екзистенційній  позиції людини. Тому, ймовірною назвою цього збірника буде “СУВІЙ ПРИВАТНИХ МОНОЛОГІВ ПРО НАШУ КУЛЬТУРУ”. Важливою у веденні дилогічного дискурсу є персона інтерв’юера і автора-упорядника багатоскладового тексту Альманаху. Це, по суті, авторський проект, і інтерв’юер не є пасивним слухачем і фіксатором мовлення іншого, а провокатором, коментатором, активним учасником процесу. Він же й розгортає сувій мовлення цілої низки персон, утримує нитку взаємозв’язку між ними. Його текст-коментар також є складовою частиною даного сувою монологів.

 

NB! Перші два Альманахи мають складати двотомник. Розведення текстів політичного, бизнес-естеблішменту і культурної еліти на два збірника, але які складатимуть двотомник, об’єднаний спільною ідеєю за так званим дзеркальним принципом – це створення продуктивної дистанції, що одночасно плідна напругою діалогу і взаємовідображення. З одного боку – тексти, що переважно є чимось на зразок політичних програм, активним громадський коментар до них, з іншого –  приватні, сповідальні роздуми людини про культуру і себе в цій культурі.

 

ІІ)

Ще одним з кроків консолідації художньої еліти є створення інтерактивних стратегічних проектів в різних видах мистецтва, точніше системи, або рози проектів, поєднаних спільною або тотожною ідеєю, можливо, організаційною базою і джерелами фінансування. Але безумовним в такій системи нового проектування є взаємна координація художніх і організаційних кроків новоствореної культурної інфраструктури.

 

На сьогодні актуальним є саме художньо-організаційна кооперація мистецьких і культурологічних проектів. Це є ознакою рис нової універсальності сучасної культури. Великою перепоною на шляху до плідного і виповненого розвитку української культури і мистецтва є відсутність в Україні, в Києві зокрема і в першу чергу, сучасних, універсальних мистецьких центрів з поліфункціональними сценічними і виставковими просторами. В Києві майже немає паралельних театральних структур і катастрофічно бракує сучасних театральних сцен. Жодного незалежного театрального майданчика, поліфункціональної сцени-трансформера, яка б моделювала простір в залежності від технічних вимог і мистецького стилю різних вистав, акцій і проектів. Жодного центру сучасного театрального мистецтва світового зразка як повноцінної художньо-освітньої-виробничої інституції.

Ідея, що це має бути саме театрально-мистецький центр пояснюється тим, що саме театр є консолідуючою мистецькою інституцією і, насамперед, через театр як дзеркало стану суспільства і людини в цьому суспільстві, не тільки діагностуються гуманітарні, політичні й економічні втрати, але й транслюються суспільні досягнення.

 

                                                       

 

                                                                      *

Автор ідеї – Владислав Троїцький, театральний режисер, художній керівник ЦСМ “ДАХ”.

Розробка ідеї – Наталія Шевченко, есеїст, театрознавець і культуролог.

Назад
Перехiд